Портрет Львів


   Головна
   Про нас
   Контакти



   Галерея живопису
   Жанри
   Художники




   Пленери та симпозіуми
   Фото
   Відео



   Творчі виставки
   Статті та відгуки
   Фото
   Відео



   Співпраця
   Послуги
   Як замовити картину
   Доставка та оплата

Симпозіум «Славсько - 2016»

З 7 по 18 жовтня у Славську відбувся Перший живописний симпозіум «Славсько-2016».
Осінь славиться своєю капризністю та дощовою погодою, та, не дивлячись на примхливість погоди, у Карпати приїхала група чудових українських художників. Краса, надзвичайна атмосфера, сила та магічність гір просто не можуть залишити байдужими, тому Славсько – це чудове місце не тільки для відпочинку та реабілітації, але й для творчості та роботи вітчизняних митців.

Отож, цьогоріч на першому симпозіумі у Карпатах зібралися художники із різних куточків України, зокрема, кияни Володимир Вештак, Ірина Вештак-Остроменська, Олександр Храпачов, Тетяна Красна, Ганна Примакова, Віталій Призант, Вячеслав Снісаренко, Анастасія Ержиковська-Снісаренко, Олеся Рибченко, львів’янин Орест Манюк, Богдан Кузів з Івано-Франківська, Тетяна Коваленко із славнозвісного Дніпра, Яросла Ціко - Славсько.

В програмі симпозіуму на митців чекали екскурсії до найвіддаленіших куточків Карпатських гір, подорожі та мандри околицями Славська, а також звітна виставка.

Незважаючи на мінливу погоду осені, художники з ентузіазмом працювати над своїми картинами, наповнюючись силою та духом Карпатських гір. Особливо запам’ятався симпозіум тим митцям, які вперше були в Славську. Гори підкуповують своєю красою, особливо, коли ти тільки починаєш свою мандрівку таємничими карпатськими стежками.

На завершення 18 жовтня відбулася звітна виставка робіт учасників живописного симпозіуму «Сила Карпат». Зі словами захоплення та радості виступила куратор проекту Наталія Сухоліт. Вітальне слово мав голова Славської селищної ради Ігор Ферин, який наголосив на тому, що організований симпозіум має стати доброю традицією для Славська. Також побажали митцям натхнення та внутрішнього сонця член ГО «Сила Карпат» Тетяна Ціко та голова ГО «Сила Карпат» Світлана Ферин, які також нагородили митців подяками.

Слід зазначити, що 12 листопада в Києві відбудеться друга звітна виставка симпозіуму. Захід відбудеться у столичній галереї «Майстерня» за адресою вул. Січових Стрільців, 1-5, ЦБХ, 2-й поверх. На завершення хочеться висловити велику подяку організаторам заходу Ярославу та Тетяні Ціко та побажати їм запалу та успіху у всіх починаннях.

Ірина Ферин.
«Бойківська думка», листопад 2016 року


Карпатська краса на полотні

Карпати надихають і взимку

Олег Сидор-Гібелинда,
кандидат мистецтвознавства
Філософія карпатського пленеру.

Точніше: арт-резиденції. Саме так йменують привітне обійстя подружжя Ціко, яке вже кілька років підряд приймає в гості митців з усієї України, і навіть трохи здалеку. Затишний будинок на околиці галицького містечка – а кілька таких-от причаїлося поруч, чекають такої ж нагоди. А неподалік хутко зводиться ще один, покривається візерунковим гонтом, жде у власних стінах галерейно-музейних показів, які обіцяні йому в недалекому майбутньому…

Якби можна було вирізати шмат тутешнього карпатського повітря, як гірську брилу, а потім привезти до димної, галасливої столиці, яка потопає в метушні… і розчинити той кавалок, як брусок масла в чаї… і пірнути в той напій, як у басейн, і там зачинитися від отої метушні… Вірю: в майбутньому вчені зможуть домогтися таких результатів, синтезувавши якийсь “атом тиші”. Але хто зможе напоїти його запахами, випадковими, але такими потрібними звуками, кольорами і вальорами, які можливі лише в Карпатах, а не де-інде? Ні, краще вже одразу – туди…

“На пленер, в Карпати!” – так і зветься одна з “янголічних” картин Світлани Бринюк, написана упродовж останнього в часі заїзду митців. (І я там був, мед-пиво пив). Назва достоту символічна, хоч загалом художники збалувані пленерними вакаціями, деякі жваво перестрибують з них, наче з потягу на потяг під час транзитних зупинок. Але й для них пленер у Славську – особливий, ні на що не схожий. Де ще зустрінете таке поєднання людської приязні, величної природи і наснаги, навіяної цими, та й іншими чинниками? Тою ж тишею, наприклад.

Зрештою, нічого не існує на світі тотального. Неподалік від арт-резиденції проходить залізнична колія, вряди-годи звук потягу долинає і до митців, утім, додаючи їх вправлянням м”яко-містичного виміру, притаманного деяким стрічкам Андрія Тарковського. Ніщо не в змозі зіпсувати враження (хіба підкреслити його своєрідність) квітучої гармонії, апріорі притаманне лише окремим куточкам земної кулі. Славсько – у цьому почесному списку серед перших номерів. Якщо існує “геніальність” місця, то вона тут – і треба навчитися їй “відповідати”.

Дивовижно, як часом у історії географічні назви стають уособленням творчого пошуку. Не вперше назва територіального маргінесу ставала стартовим майданчиком благотворного і тривалого експерименту, який змінював тік історії мистецтва. Було так у часи Барбізону, коли в нічим не прикметне сільце під Парижем 1848 р. приїхав на етюди вже не юний Теодор Руссо, та й завис, а потім покликав приятелів-колег, а тим припало до смаку, тож вони зачастіли сюди. (Натомість досвід соняшного Арля виявився не на жарт травматичним, хоч і в перспективі – бігме, плідним, для Поля Гогена, а особливо – його друзяки Вінсента Ван Гога, котрий тут-таки і збожеволів – а от досвід колонії митців у німецькому селі Ворпсведе так і лишився по сьогодні не дослідженим, попри пристрасний есей Райнера Марія Рільке, закоханого у одну із ворпсведських мисткинь, Паулу Модерзон-Бекер). Сталося так наприкінці 1980-х, коли Седнів породив на світ “нову хвилю” в українському малярстві, звану необарокко, але його “тримає” старовинний маєток Лизогубів.

Не збираюся порівнювати легендарні осередки арту із пленером теперішнім. Сьогодення має перед історією привілей кучерявої непередбачуваності і неминучої загадки, яка криється у майбутньому. В минулому ж – усе прописано і знайомо. Наразі – усе дише та тріпоче… Але приклади минулого зобов”язують – і вселяють надію. За іронією долі, самі пленери нерідко реанімують “хороше минуле”, бо тільки в аранжуванні лісистих гір та долин з водоскидами і туманами ортодоксальний український реалізм (а він таки усім добряче набрид) отримує свій – останній? – шанс.

Поза усим сказаним, пленер славський, пленер карпатський має у порівнянні із пленерами іншими свої переваги – і свої нетиражовані чесноти. Навіть побіжний погляд на теперішню пленерну практику (увага: далі, з міркувань коректності точних назв уникатимемо) розрізняє в останній деякі загрозливі тенденції, продиктовані вимогами ринкової економіки – або ж мистецької моди, що властиво як деяких куточкам України, так і власне Заходу, що його не варто надто вже ідеалізувати. Згадують часом учасники отих заходів: везуть їх в певної пори “на природу”, ставлять посеред того, а не іншого краєвиду – і: пишіть, панове художники! – Інша крайність, здогадно властива закордонню, акцентує зусилля митців саме на фантазійних, поза-пленерних зусиллях, які унеможливлюють вплив безпосередньої реальності – і редукуються до голого експерименту, який освячено тривалою дискусією.

Дві безодні: безумовний диктат холодної натури – і абсолютна монархія абстрактної уяви. Бездушний, з дозволу сказати, реалізм – та захмарні мудрування на полотні, симфонії плям, сонати ляпок, мелодії карлюк. Таке, здається, проходили вже як мінімум з півстоліття тому. Але й традиційна метода – за усієї поваги до неї – теж встигла доряче вичерпати себе; неспроста ж Ярослав Ціко, який є не тільки (пліч-опліч з дружиною Тетяною) засновником, координатором Славського пленеру, але й митцем, який десяток років випробовував себе на чужині, вважає, що оновленням реалістичної методи може стати техніка пуантилізму. Себто створення форми за допомогою роздільних крапок чистого кольору, як це практикували французькі майстри кінця ХІХ ст. Поки що ніхто не поспішає йти його шляхом – та це не зменшує його завзяття, і він пише черговий куточок гір, на часину усамітнившись під дашком майстерні просто неба, під мелодію Олів”є Мессіана. І не всує згадує Тернера…

Але пленер в Славську тому й названо арт-резиденцією, що в ньому витримано усіх засад творчої свободи, яка дає простір для маневрування митцям-учасникам згідно їх уподобань і талантів, плинних настроїв та сталих принципів. Безумовно, щедра враженнями карпатська природа спонукує до етюдного жанру – і він проявив себе у доробку деких (скажемо так: більшості) митців. Але інші полонилися тим, що побачили буквально під носом: клубочками грайливих котів, які гасали по підвір”ю – з тої гри вибудувавши свою індивідуальну міфологію, яка призирає на нас із картин Лариси Пуханової… Додам лише, що ранок у мене починався з шурхоту пензлевих тюбиків під вікном: мисткиня починала свою роботу чи не о 6-й ранку, коли не раніше. І за день у неї виходило по два, а то й по три полотна – або ж акварелевих аркуші. Наприклад, за участі Фріди Калло, звісно, обійнявшись з котом – на тлі барвистої хустки з папугами.

Лариса не вперше у Славську – як і Світлана, котра минулого разу вибухнула тут атракційним оберемком “Славськоквітів” – хоча квіти загалом пише вкрай рідко, а пише сумних янголів та інфернальних дів, що наче прилинули до нас із часів англійського прерафаелітизму. Квіти, натомість полюбляє Анна Примакова, яка теж давно уподобала цю арт-резиденцію; приїзду її чоловіка Віталія Призанта чекали ледве не з тиждень: на початку цього літа він передав на полотні цілком оригінальні, шпичкуваті тумани Карпат… хоча природою лише гуляв, на її лоні довго медитував, а писав, усамітнившись у домі. “Пленери – це напрацювання на рік уперед”, вважає Анна, яка, проте, у “святковій флорі” кохає саме її фантазійність, “витребеньки” (“финтифлюшки”) ніжних пуп”янків…

Квіти – також улюбленці Наталі Закревської-Анікіної, знаної ілюстраторки дитячих книжок; у Карпатах вона новачок і свого захоплення не приховує, але ув око їй впадає і стара, трохи занедбана дідова хата Ярослава, тож вона акварелює її з усіх боків, віддаючи належне її шерехатим колодистим фактурам, та вряди-годи пірнає у гущавину, аби нарвати-сплести ще один химерний букет, і одразу пише його. Так само в роботах Олексія Зінченка, який, почавши з кількох індивідуальних живописних фантазмів, прийшов до виразного пленерного етюду; конкретних людських зображень уникає: з містичного упередження, ніби усі особи, ним спортретовані, невздовзі зникають з поля зору, як вмирають…

Нарешті, остання – у часі, не за значенням, новація Славсько-2018: у серпні місяці сюди завітав представник сусіднього мистецького цеху, саме скульптор Вадим Жуковський. (Натомість у минулих заїздах “українську домінанту” трохи розбавив словак Мирослав Цаповчак; загалом іноземці просяться, та ловлять облизня, надто вже високі вимоги до учасників ставлять упорядники цього пленеру: “не угледів володіння ремеслом” Ярослав Ціко після арт-симпозіуму в Македонії). Зі свого боку він віддав данину малярському покликанню, створивши кілька вмілих пейзажних пастелей, але незмірно більше часу проводив за кавалком яворового дерева, витесуючи із нього постать балерини – трудомістка праця лишилася незакінченою, що вселяє надію на продовження у приступному майбутньому. До речі, майже всі із опитаних наприкінці пле… вибачте, арт-резиденції, засвідчили свою готовність приїжджати сюди знову і знову. Лише автор цих рядків утримався від категоричного прогнозу, потерпаючи від забобонності, та і його відповідь є цілком передбачуваною.

Семеро мистецьких душ – за дванадцять днів, багато це чи мало? (Магічне число, і це неспроста; так і проситься на язик хвацький слоган на кшталт “чудової семірки”, тільки тут вона нікого не вбиває, на відміну од голівудського вестерну). З огляду на кілька пейзажних ойкумен, ними створених – їх безмір важко переоцінти, а з у іншому, статистичному вимірі, за яким теж вгадуються свої мистеькі ойкумени та творчі галактики – крапля у морі арт-життя, яке вирує в Україні, не оминаючи Славська. За кілька літ тут перебувало 55 – повторюю: п”ятдесят п”ять – митців, загальною кількістю 80-ти разів. Тобто хтось приїхав двічі, а комусь поталанило приїхати і тричі. Сухі цифри, але їх матеріально-творче наповнення дається взнаки вже тоді, коли завітаєш на горище основного дому резиденції, де зберігається значна, хоч і не вся, частина пленерно-малярського доробку.

Я нарахував – щоправда, із роботами самого Ярослава Ціко, а чому це треба його виключати із загального списку, адже він теж працює нарівні зі своїми колегами з різних регіонів? – біля двохсот полотен, акварелей, пастелей – рисунки до уваги не брав, як і тих творів,що принишкли на стінах кількох кімнат і коридору, із лазничкою включно: всюди арт, як всюди - життя. А є ж щось і на даху, і на першому поверсі, і в закапелках, і в інших хатах, тож сукупну кількість артефактів треба збільшити в кілька разів. Але справа навіть не в цьому, а у високій якості більшості цих – з огляду на осяжні плани хазяїв, дозволю собі термін: експонатів. Майбутнього музею – чи, як хочете, галереї сучасного мистецтва.

(В розмовах із місцевими журналістами часто звучало питання, на яке мені, як сторонньому, було важко відповісти, тож я обмежувався загальними словами: що треба зробити, аби Славсько перетворилося на повноважний мистецький центр Карпат? – Один із можливих варіантів, у якому, передбачається ініціатива подружжя Ціко, гласить: створення експозиційної інституції сучасного мистецтва. - Чому ні? Київ уже подав приклад, на черзі мій рідний Луцьк, а там, побачите, черга дійде і до Славська, і воно усім столичним ще втре носа. Самій ідеї нового осередку – біля п”яти років, і виставкову апробацію свою вона спершу проходила на місцевій базі, потім вже зосередившись на рідному обійсті).

З величезного, майже незліченного – адже рахував я, кваплячись, навздогад – доробку півсотні митців передусім виділяються пейзажі. Чого ж іншого ви чекали від Карпат? Пейзаж надихає, він же й провокує, а, отже, домінує – і просотує собою усі інші жанри, як-от натюрморт, якого тут теж чимало. Відповідно переважає реалістичний стумінь, пастозна кладка фарб, зважена, раціональна композиція (тут варто згадати ім”я учня Миколи Стороженка Олеся Солов”я). Переважає, утім, не стовідсотково. Адже кілька митців тяжіють до спадку європейської Сецесії, або ж обирають індивідуальні творчі рішення, що властиво, наприклад, Володимиру Вештаку, котрий дозволяє собі нефігуратив, і це виглядає нівроку переконливо. Зрілому європейському салону, в кращому сенсі цього слова, віддає данину Олена Леус. Експресії притаманні творчим почеркам Олександра Храпачова та Ореста Манюка. Своя, “смугаста” манера одразу кидається ув очі в творах Володимира Слєпченка – він чи не єдиний спромігся на зразок портретного жанру, і це портрет Ярослава Ціко (не рахуючи призантової штудії “Під дощем”, яку з портретом ріднить хіба загальна антропоморфність). Тож враження одноманіття не виникає ані на мить: Кожен пише, як він дише – і гори йому в поміч. Навіть гірські тумани… передусім гірські тумани!

Адже Карпати є не лише мікромоделлю світу, але й осередком свободи; люди, які їх населяли і населяють, інакше дивляться на довкілля, є терпимішими за людей з інших регіонів, та сповненими здорових традицій водночас. Тут припускається усе, що завгодно – за умови оригінального таланту і нескасовної переконливості, що одразу ставить під сумнів низку скороспілих тріумфів, якими виблискує столиця – і які Карпат, природно уникають, і яких Карпати уникають навзаєм. Натомість душі, що не бояться перевірки природною достеменністю, автентикою та екстримом, знаходять тут свою другу – творчу - оселю. На тиждень, два, які згодом закарбовуються в пам”яті надовго.

Пленер у Славську – зразок арт-резиденції нового типу, вільного від диктату, чуйної до кожної персони, яка втрапила на цю орбіту. Зона релаксу, перетворена на клубок творчого розмислу. Разом із тим, цей пленер розвиває кращі надбання пленерів літ минулих, включно із седнівськими – тож не випадково, що в обох випадках їхніми верховодами є митці, і таким у Седніві був знаменитий Тиберій Сільваші, уродженець сусіднього закарпатського регіону, втім, здається, до будь-якого пейзажу цілком байдужий. Далі не порівнюватимемо – одне вже стало історією, інше перебуває у стадії бурхливого становлення, набирання м”язів, та й необхідної промоції.

Вітер надії холодить скроні. Містечко, про яке ще вчора мало хто здогадувався з боку мистецького, завтра-післязавтра може опинится у всіх на вустах. І, відтіснивши вбік лижників та млявих гедоністів, сюди притьмома кинуться люди з мольбертами і пензлями в руках. А на пероні їх зустрічають Ярослав з Тетяною (про кулінарні таланти варто написати було б окремий есей – як і про вплив кухні на мистецтво: Лариса написала тут шмат торту на мисці, Свєта – жмут цвітної капусти тощо).

І зустріне неповторне карпатське повітря…


© Copyright 2016, art-karpaty.com Всі права захищені      
Копіювання і використовування матеріалів сайту,      
незаконне розміщення на інших ресурсах без дозволу автора заборонено.